000			02573nam a22002417a 4500
003			Uzh_bibl
008			240206b |||||||| |||| 00| 0 ukr d
020			_a978-617-7372-03-4 _c40.00
040			_bукр.
041			_2ukr _aukr
080			_a821(477)
090			_a821(477) _bД 55
100			_aДмитришин,Любов
245			_aІ нема винних... _hТекст
260			_aУжгород _b ТІМПАНІ _c2017
300			_a130 с. _fВ опр.
520			_aНовели Любові Дмитришин – це крик душі. Це – зойк у темряві, з якої виринає трагедія нинішнього українського села, яке «пішло у світ». Села порожніють, люди добровільно покидають рідні місця. В пошуках праці по закордонах, розтікаються по всіх континентах. Зовні, відновлені на заробітчанські гроші, села насправді – напівмертві. В них ще жевріє надія на повернення до життя, але вона дуже примарна. Чи не надходить час, коли жителів багатьох сіл можна буде назвати «залишенцями»? Вихоплені з життя сюжети свідчать про безнадію, яку супроводжує пияцтво, усугубляючи трагедію. Кожна новела – це докір урядові, який не дбає про країну і народ. Все пущено на самоплив, люди хапаються за закордон, як утопаючий – за соломинку, втративши віру у власні сили. Розкриваючи скупими, але гострими штрихами трагедію нинішнього села, авторка вболіває за його відродження. В кожній новелі, крізь морок непростих ситуацій, проривається пекучий біль за тим, що втрачається. Серце знає, – без рідного краю, без Батьківщини радости-щастя не буде.
521			_aДля широкого кола читачів
546			_aукр.
650			_aЛітературно-художне видання
655			_vновелли
942			_2udc _cBK
999			_c8607 _d8607